Поряд із расизмом і гендерною нерівністю ейджизм видається чимось менш значущим, а його проблеми – непершочерговими. Навіть може скластися враження, що це не дуже поширене явище. Однак, згідно з глобальною доповіддю про ейджизм Всесвітньої організації охорони здоров’я, кожна друга людина у світі дотримується ейджистських поглядів щодо літніх, а кожен третій у Європі відчував дискримінацію на собі. Отож він ближчий, ніж ми думаємо?
Загалом, що таке ейджизм?
Ейджизм є сукупністю стереотипів, забобонів і дискримінації щодо людей на підставі їхнього віку. Він може стосуватися як молодих людей, так і людей похилого віку; може виражатися лише в думках та наших уявленнях, але найчастіше ми навіть не звертаємо на нього уваги.
Саме слово «дискримінація» має виражений негативний підтекст, тому так неприємно ототожнювати свої, іноді рутинні, дії з подібним поняттям. Хочеться назвати це якось інакше і приховати важливе за відстороненим терміном.
Ейджизм може проникати в різні рівні суспільних відносин, відповідно до цього ми можемо виокремити певні його типи:
- Інституційний – до нього можна віднести соціальні норми та правила, що закріпилися в суспільстві. Наприклад, роботодавець може вимагати виходу на пенсію, щойно ви досягнете пенсійного віку. Або, навпаки, не приймати на роботу через те, що ви надто молоді = недостатньо досвідчені.
- Міжособистісний – відбувається в побутовому спілкуванні. Хтось із членів родини бере на кпини, коли літній родич просить навчити його користуватися комп’ютером/телефоном? Тепер ви знаєте, як це назвати.
- Особистісний – є негативним ставленням до своєї вікової групи. Недолік енергії, забудькуватість, хронічний біль ми звикли скидати в чорну яму під назвою «це через вік». І таким ставленням самі ж замикаємо та підживлюємо зворотний зв’язок, формуючи стереотипи та міфи.
У цій статті більше уваги ми надамо ейджизму людей похилого віку, оскільки він найбільш поширений у медичній практиці.
Щоб краще зрозуміти суть проблеми, варто зʼясувати можливі джерела її виникнення.
Тема похилого віку нерозривно пов’язана з темою старіння, смерті та нашого до цього ставлення. Найчастіше словосполучення «літня людина» викликає в нас такі асоціації, як-от безпорадність, старезність, бідність, хвороби. І лише насамкінець ми згадуємо про мудрість, життєвий досвід та повагу.
Теми смерті або уникають через страх, або вона табуйована та обростає легендами. Самі думки про старіння і смерть спричиняють тривогу й бажання якнайшвидше перевести розмову на іншу тему та відмежуватися від цих почуттів. У самому суспільстві панує негласне правило вважати за норму лише працездатний вік. Цінність людини ж ніби стає пропорційною її економічному внеску. Не дивно, що з виходом на пенсію літня людина різко стає невидимою.
Прояви ейджизму в медичній практиці
Пандемія COVID-19 наочно показала нам наявні проблеми пацієнтів похилого віку: за терапію молодих людей бралися охочіше, зважаючи на суспільний стереотип – молодь може прожити довше.
Проте не лише цим обмежуються труднощі, з якими стикаються пацієнти похилого віку.
Проблеми починаються вже на стадії спілкування.
Мало хто з медпрацівників скаже вам, що любить спілкуватися з літніми пацієнтами. Здається, вони занадто довго розповідають про свою хворобу, неодмінно перестрибуючи на інші теми, потребують багато уваги, забудькуваті, мають проблеми зі слухом/зором, більш схильні до конфліктів.
Такі стереотипи, що склалися і вже вкоренилися, впливають на якість нашої консультації.
Для комунікації зазвичай вибирається покровительська модель ведення діалогу та відповідні звернення: «бабусю», «дідусю», «дорога», «моя хороша» тощо. Водночас голос медпрацівника майже автоматично підвищується, навіть якщо не було попереджень про те, що пацієнт недочуває. Через побоювання надмірного затягування процесу збору скарг і перетворення його на розповідь про життя лікарі відразу починають із закритих питань, практично не ставлять уточнювальних і не дають пацієнтові часу на розгорнуту відповідь.
Калгарі-Кембриджська модель? Не цього разу.
Якщо літній пацієнт приходить на консультацію з молодшим родичем, лікарі вважають за краще спілкуватися саме з останнім.
Обговорювати методи діагностики, можливі ускладнення з таким провожатим зручно – літній пацієнт може не запам’ятати, не почути, а повторювати ще раз і пояснювати означає витрачати більше часу. Та й обговорювати схему лікування простіше з близькими: вони, напевно, мислять тверезо та ясно. Пояснюючи подальшу тактику, лікар навіть не завжди вшановує поглядом пацієнта, не кажучи вже про випадки, коли обговорення взагалі відбувається без нього. Мовляв, «родичі вдома розкажуть».
Уже на цьому етапі можна тільки уявити весь спектр емоцій, які виникають у пацієнта: тебе не хочуть слухати, до процесу лікування не залучають, вирішують без тебе, хоча ти дієздатний. Складається відчуття явної інвалідизації та ігнорування.
Окрім помилок у проведенні консультацій, на якість допомоги, що надається пацієнту, можуть впливати стереотипи самого лікаря щодо процесу старіння. Так, наприклад, не всі скарги літнього пацієнта буде взято до уваги, частина їх спишеться на «а що ви хочете, ви вже немолоді». А це цілком може обернутися пропущеною патологією.
Але навіть якщо стан справді спричинений процесом старіння, говорити про це треба максимально делікатно, не акцентуючи.
Спірним моментом може стати вибір тактики лікування. Як правило, хірургічні методи залишають як лікування останньої лінії, навіть попри те, що протипоказань до них немає. З фармакологічною терапією теж не все так просто – через те, що літні пацієнти практично не беруть участь у клінічних випробуваннях, відстежити повною мірою перехресну дію препаратів та їхній вплив неможливо. Отже, ризик побічних реакцій у цієї групи зростає.
Отож спектр проблем, пов’язаних з ейджизмом, великий, але нам під силу вже зараз змінювати підхід до практики з літніми пацієнтами:
1. Виявляйте повагу в спілкуванні. Не інфантилізуйте свого пацієнта, використовуючи зменшувально-пестливі форми звертань.
2. Ведіть діалог насамперед із пацієнтом, уся ваша увага має належати тільки йому.
3. Давайте пацієнтові весь обсяг інформації про стан його здоров’я.
4. Рішення щодо діагностики та лікування – відповідальність вашого пацієнта. Не перекладайте її на його родичів.
Ейджизм у медицині є на всіх рівнях, тому й боротьба з ним має проводитися комплексно: самоосвіта, навчання колег та зміна політики всередині установи. Усі ми старіємо. Розвʼязання проблеми ейджизму зараз допоможе нам не зіткнутися з нею в майбутньому.
